1. Потерпевшим является физическое лицо, которому преступлением причинен физический, имущественный, моральный вред, а также юридическое лицо в случае причинения преступлением вреда его имуществу и деловой репутации. Решение о признании потерпевшим принимается незамедлительно с момента возбуждения уголовного дела и оформляется постановлением дознавателя, следователя, судьи или определением суда. Если на момент возбуждения уголовного дела отсутствуют сведения о лице, которому преступлением причинен вред, решение о признании потерпевшим принимается незамедлительно после получения данных об этом лице.
2. Потерпевший вправе:
1) знать о предъявленном обвиняемому обвинении;
2) давать показания;
3) отказаться свидетельствовать против самого себя, своего супруга (своей супруги) и других близких родственников, круг которых определен пунктом 4 статьи 5 настоящего Кодекса. При согласии потерпевшего дать показания он должен быть предупрежден о том, что его показания могут быть использованы в качестве доказательств по уголовному делу, в том числе и в случае его последующего отказа от этих показаний;
4) представлять доказательства;
5) заявлять ходатайства и отводы;
6) давать показания на родном языке или языке, которым он владеет;
7) пользоваться помощью переводчика бесплатно;
8) иметь представителя;
9) участвовать с разрешения следователя или дознавателя в следственных действиях, производимых по его ходатайству либо ходатайству его представителя;
10) знакомиться с протоколами следственных действий, произведенных с его участием, и подавать на них замечания;
11) знакомиться с постановлением о назначении судебной экспертизы и заключением эксперта;
12) знакомиться по окончании предварительного расследования, в том числе в случае прекращения уголовного дела, со всеми материалами уголовного дела, выписывать из уголовного дела любые сведения и в любом объеме, снимать копии с материалов уголовного дела, в том числе с помощью технических средств. В случае, если в уголовном деле участвует несколько потерпевших, каждый из них вправе знакомиться с теми материалами уголовного дела, которые касаются вреда, причиненного данному потерпевшему;
13) получать копии постановлений о возбуждении уголовного дела, о признании его потерпевшим, об отказе в избрании в отношении обвиняемого меры пресечения в виде заключения под стражу, о прекращении уголовного дела, о приостановлении производства по уголовному делу, о направлении уголовного дела по подсудности, о назначении предварительного слушания, судебного заседания, получать копии приговора суда первой инстанции, решений судов апелляционной и кассационной инстанций. Потерпевший по ходатайству вправе получать копии иных процессуальных документов, затрагивающих его интересы;
14) участвовать в судебном разбирательстве уголовного дела в судах первой, второй, кассационной и надзорной инстанций, возражать против постановления приговора без проведения судебного разбирательства в общем порядке, а также в предусмотренных настоящим Кодексом случаях участвовать в судебном заседании при рассмотрении судом вопросов, связанных с исполнением приговора;
15) выступать в судебных прениях;
16) поддерживать обвинение;
17) знакомиться с протоколом и аудиозаписью судебного заседания и подавать замечания на них;
18) приносить жалобы на действия (бездействие) и решения дознавателя, начальника подразделения дознания, начальника органа дознания, органа дознания, следователя, прокурора и суда;
19) обжаловать приговор, определение, постановление суда;
20) знать о принесенных по уголовному делу жалобах и представлениях и подавать на них возражения;
21) ходатайствовать о применении мер безопасности в соответствии с частью третьей статьи 11 настоящего Кодекса;
21.1) на основании постановления, определения суда, принятого по заявленному до окончания прений сторон ходатайству потерпевшего, его законного представителя, представителя, получать информацию о прибытии осужденного к лишению свободы к месту отбывания наказания, в том числе при перемещении из одного исправительного учреждения в другое, о выездах осужденного за пределы учреждения, исполняющего наказание в виде лишения свободы, о времени освобождения осужденного из мест лишения свободы, а также быть извещенным о рассмотрении судом связанных с исполнением приговора вопросов об освобождении осужденного от наказания, об отсрочке исполнения приговора или о замене осужденному неотбытой части наказания более мягким видом наказания;
22) осуществлять иные полномочия, предусмотренные настоящим Кодексом.
3. Потерпевшему обеспечивается возмещение имущественного вреда, причиненного преступлением, а также расходов, понесенных в связи с его участием в ходе предварительного расследования и в суде, включая расходы на представителя, согласно требованиям статьи 131 настоящего Кодекса.
4. По иску потерпевшего о возмещении в денежном выражении причиненного ему морального вреда размер возмещения определяется судом при рассмотрении уголовного дела или в порядке гражданского судопроизводства.
5. Потерпевший не вправе:
1) уклоняться от явки по вызову дознавателя, следователя и в суд;
2) давать заведомо ложные показания или отказываться от дачи показаний;
3) разглашать данные предварительного расследования, если он был об этом заранее предупрежден в порядке, установленном статьей 161 настоящего Кодекса;
4) уклоняться от прохождения освидетельствования, от производства в отношении его судебной экспертизы в случаях, когда не требуется его согласие, или от предоставления образцов почерка и иных образцов для сравнительного исследования.
5.1. Ходатайство о получении информации, указанной в пункте 21.1 части второй настоящей статьи, заявляется потерпевшим, его законным представителем, представителем до окончания прений сторон в письменной форме. В ходатайстве указываются перечень информации, которую желает получать потерпевший или его законный представитель, адрес места жительства, адрес электронной почты, номера телефонов, а также иные сведения, которые могут обеспечить своевременное получение потерпевшим или его законным представителем информации.
6. При неявке потерпевшего по вызову без уважительных причин он может быть подвергнут приводу.
7. За дачу заведомо ложных показаний потерпевший несет ответственность в соответствии со статьей 307 Уголовного кодекса Российской Федерации, за отказ от дачи показаний, а также за уклонение от прохождения освидетельствования, от производства в отношении его судебной экспертизы в случаях, когда не требуется его согласие, или от предоставления образцов почерка и иных образцов для сравнительного исследования потерпевший несет ответственность в соответствии со статьей 308 Уголовного кодекса Российской Федерации. За разглашение данных предварительного расследования потерпевший несет ответственность в соответствии со статьей 310 Уголовного кодекса Российской Федерации.
8. По уголовным делам о преступлениях, последствием которых явилась смерть лица, права потерпевшего, предусмотренные настоящей статьей, переходят к одному из его близких родственников и (или) близких лиц, а при их отсутствии или невозможности их участия в уголовном судопроизводстве — к одному из родственников.
9. В случае признания потерпевшим юридического лица его права осуществляет представитель.
10. Участие в уголовном деле законного представителя и представителя потерпевшего не лишает его прав, предусмотренных настоящей статьей.
Комментарий к Ст. 42 УПК РФ
1. Согласно пункту 1 части первой статьи 6 УПК (см. текст данной статьи и комментарий к ней) защита прав и законных интересов потерпевших от преступления является назначением российского уголовного судопроизводства. Данное законоположение определяет место потерпевшего в системе уголовно-процессуальных правоотношений.
2. Физический вред — это вред, причиненный здоровью физического лица, телесные повреждения и расстройство функций человеческого организма, утрата им прежних способностей и возможностей.
3. Имущественный вред — это убытки минус дефект имущественного блага; разница в имущественном положении, образовавшаяся в результате правонарушения, а также упущенная экономическая выгода.
4. Моральный вред — это физические или нравственные страдания, вызванные действиями, нарушающими личные неимущественные права либо посягающими на другие нематериальные блага (часть первая статьи 151 ГК).
5. Лицо, пострадавшее от преступления, а равно от запрещенного уголовным законом деяния, совершенного невменяемым, признается потерпевшим независимо от его гражданства, возраста, физического или психического состояния и иных данных о его личности, а также независимо от того, является ли преступление оконченным и установлены ли лица, его совершившие (см. пункт 2 Постановления Пленума Верховного Суда РФ от 29 июня 2010 г. N 17 «О практике применения судами норм, регламентирующих участие потерпевшего в уголовном судопроизводстве» // Российская газета. 2010. 7 июля).
6. Как участник уголовного судопроизводства со стороны обвинения потерпевший наделен широкими правами, обеспечивающими ему полную возможность наблюдать за движением уголовного дела, участвовать в уголовном преследовании лица, совершившего преступление и причинившего ему вред. Вместе с тем как носитель важнейшей доказательственной информации потерпевший несет целый ряд процессуальных обязанностей, важнейшими из которых являются обязанность являться по вызову дознавателя, следователя, прокурора и суда и давать правдивые показания на допросах, очных ставках и при опознании, а также обязанность подчиниться уголовно-процессуальному принуждению при производстве таких следственных действий, как освидетельствование, выемка и другие. Невыполнение потерпевшим его обязанностей влечет применение относительно строгих мер юридической ответственности вплоть до уголовной.
7. В условиях усиления частного начала и начала диспозитивности (усмотрения стороны) в уголовном процессе роль потерпевшего как стороны (частного обвинителя) в этом процессе возрастает и будет возрастать. Он уже приобрел право на судебное обжалование следственных и прокурорских решений об отказе в возбуждении уголовного дела и его прекращении, а также право на примирение с обвиняемым, влекущее освобождение от уголовной ответственности последнего по всем делам о преступлениях небольшой тяжести (при условии, что обвиняемый загладил причиненный вред), и ряд других. Усиление процессуального положения потерпевшего — закономерность, определяемая сущностью правового государства, где интересы личности ставятся во главу угла во всех сферах общественных отношений. Однако решить все проблемы, связанные с процессуальным положением потерпевшего, законодателю пока не удалось. Этот участник уголовного процесса оказывается в крайне сложном положении в случае отказа прокурора от поддержания государственного обвинения в суде (см. статью 246 УПК и комментарий к ней).
8. Приведенное в части первой комментируемой статьи законодательное определение потерпевшего существенно отличается от содержавшегося в УПК РСФСР 1960 г. Теперь потерпевшим может быть признано не только физическое, но и юридическое лицо, т.е. организация, которая имеет в собственности, хозяйственном ведении или оперативном управлении обособленное имущество и отвечает по своим обязательствам этим имуществом, может от своего имени приобретать и осуществлять имущественные и личные неимущественные права, нести обязанности, быть истцом и ответчиком в суде (часть первая статьи 48 ГК). Будущей судебно-следственной практике предстоит испытать жизненность этого нововведения. Нельзя, однако, уже сейчас не отметить, что в теоретическом отношении оно небесспорно. Сущность потерпевшего как участника уголовного судопроизводства определяется тем, что вред причинен ему лично, а также тем, что он, будучи жертвой преступления лично, является, как правило, носителем важнейшей обвинительной доказательственной информации, которую он, очевидец преступного события, представляет правосудию путем дачи показаний. С учетом этих принципиальных факторов законодателем определялось и его процессуальное положение, проводилось отграничение от процессуального положения гражданского истца. Теперь же этот смысл выхолощен. И потерпевший — юридическое лицо сливается с представителем потерпевшего, потому что реально в деле участвует представитель данного юридического лица, которому лично вред не причинен и который очевидцем преступного события не был; а если и был, то в качестве свидетеля. Функции такого лица ничем не отличаются от функций гражданского истца, требующего возмещения имущественного вреда или денежной компенсации морального вреда, образовавшегося в результате «порчи» деловой репутации юридического лица.
9. По поводу правила, закрепленного в части восьмой комментируемой статьи, Конституционный Суд РФ определил, что оно не может рассматриваться как исключающее возможность наделения процессуальными правами потерпевшего более одного близкого родственника лица, чья смерть наступила в результате преступления (Определение Конституционного Суда РФ от 18 января 2005 г. по запросу Волгоградского гарнизонного военного суда о проверке конституционности части восьмой статьи 42 УПК РФ // Российская газета. 2005. 15 июня).
Комментарий к Статье 76 УК РФ
1. Примирение лица, совершившего предусмотренное уголовным законом деяние, с потерпевшим по сути можно считать разновидностью деятельного раскаяния — субъективного возвращения преступившего закон человека в правовое поле.
2. Идея примирения, во-первых, дает возможность разрешить конфликтную ситуацию между пострадавшим и лицом, совершившим преступное деяние, без дополнительных условий, с меньшими процессуальными и моральными затратами; во-вторых, способствует решению противоречий нерепрессивными мерами, сглаживает их; в-третьих, гарантирует восстановление нарушенного права, компенсацию издержек, связанных с нанесением ущерба благам потерпевшего; в-четвертых, утверждает справедливый компромисс между всеми заинтересованными субъектами уголовной тяжбы.
3. Российский уголовный закон РФ вплоть до середины 1996 г. не предусматривал норму, прямо указывающую на освобождение от УО в связи с примирением с потерпевшим. Фактически же такое освобождение происходило и регламентировалось п. 6 ч. 1 ст. 5 и ст. 27 УПК РСФСР. Оно было возможным по делам так называемого частного обвинения, возбуждаемым не иначе как по жалобам потерпевших и прекращаемым в случае примирения по заявлениям тех же потерпевших.
4. Новый уголовный закон (ст. 76 УК) предоставил лицу, совершившему преступное деяние, возможность освобождения от реализации УО в связи с примирением с потерпевшим при наличии совокупности обязательных объективных и субъективных условий.
В числе объективных условий закон выделил «совершение преступления впервые», притом «небольшой или средней тяжести».
К субъективным условиям он отнес «примирение совершившего преступное деяние лица с потерпевшим» и «заглаживание причиненного потерпевшему вреда», а уголовно-процессуальный закон к тому же предусмотрел наличие соответствующего заявления потерпевшего или его законного представителя (ст. 25 УПК).
Следовательно, под примирением следует понимать добровольное взаимное согласие между лицом, совершившим преступление впервые, причем небольшой или средней тяжести, и потерпевшим о мирном (компромиссном) разрешении УД, если виновный полностью загладил тем или иным способом причиненный потерпевшему вред. Мотивы компромисса при этом значения не имеют.
5. Необходимым условием, определяющим добрую волю потерпевшего и формальное закрепление этой воли, является заявление потерпевшего с ходатайством о прекращении УД (см. ст. 25 УПК).
6. Законодательное выражение «лицо, впервые совершившее преступление небольшой или средней тяжести», вовсе не означает, что закон допускает освобождение от УО по ст. 76 УК РФ лица, ранее совершившего более тяжкое преступление, нежели то, в связи с которым происходит освобождение. В действительности законодатель вкладывает в ст. 76 УК РФ тот смысл, что освобождение от УО применяется к лицу, не имеющему судимости (ранее не осуждавшемуся вообще, а если и осуждавшемуся, то достигшему погашения или снятия судимости) и совершившему преступление небольшой или средней тяжести. Подробнее см. п. 5 коммент. к ст. 75.
7. Заглаживание тем или иным способом причиненного потерпевшему вреда должно быть учтено при освобождении от УО по ст. 76 УК РФ (ст. 25 УПК) в любом случае, независимо от того, причинен преступлением вред отношениям собственности, здоровью или репутации потерпевшего.
7.1. В обосновании освобождения от УО правоприменитель должен указать, в чем именно выразилось заглаживание причиненного потерпевшему вреда (в каком эквиваленте и в каком объеме). Возмещение материального и морального вреда должно быть полным, конкретным, т.е. выражаться в денежном, имущественном, физическом, интеллектуальном и тому подобном содействии потерпевшему. Конкретизация возмещенного ущерба должна свидетельствовать о реальности примирения.
8. Прекращение УД по ст. 25 УПК без согласия на то потерпевшего (и уведомление последнего о том по почте или телефону) содержит признаки преступления, предусмотренного ст. 300 УК РФ. Подобные действия не могут отразить реального примирения сторон.
Злоупотребления при применении ст. 25 УПК (ст. 76 УК) могут быть связаны и с необоснованной переквалификацией преступного деяния с более тяжкого на менее тяжкое (например, «квалифицированного хулиганства» на «причинение легкого вреда здоровью»).
8.1. Права потерпевшего на возмещение ему вреда будут защищены в большей степени, если лицо, компетентное разрешить соответствующее УД, явится посредником и гарантом в своего рода примирительном договоре о мирном (компромиссном) решении по данному делу, свидетельствующем о том, что потерпевший в полной мере, в конкретном исчислении получил возмещение причиненного ему вреда от обвиняемого в преступлении лица.
8.2. Следственная практика применения п. 6 ч. 1 ст. 5, ст. 9 УПК РСФСР шла по пути прекращения УД в связи с примирением с потерпевшим без предъявления виновному лицу обвинения, в то время как закон предоставлял возможность примирения потерпевшего с обвиняемым — лицом, в отношении которого вынесено постановление о привлечении в качестве обвиняемого (п. 6 ч. 1 ст. 5, ст. 27, 46, 143, 208, 209 УПК РСФСР). УПК в круг указанных лиц включил и подозреваемых (см. ст. 25 — 28). Аналогичным образом этот круг лиц определен в ст. 300 УК РФ.
{Частину першу статті 42 виключено на підставі Закону № 2148-VIII від 03.10.2017}
2. Для забезпечення індексації пенсії щороку проводиться перерахунок раніше призначених пенсій шляхом збільшення показника середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески, та який враховується для обчислення пенсії.
Показник середньої заробітної плати (доходу) в Україні, який застосовується для обчислення пенсії, щороку збільшується на коефіцієнт, що відповідає 50 відсоткам показника зростання споживчих цін за попередній рік та 50 відсоткам показника зростання середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески, за три календарні роки, що передують року, в якому проводиться збільшення, порівняно з трьома календарними роками, що передували року, який є попереднім щодо року, в якому проводиться збільшення.
У разі відсутності дефіциту коштів Пенсійного фонду для фінансування виплати пенсій у солідарній системі розмір щорічного збільшення показника середньої заробітної плати (доходу) в Україні, який застосовується для обчислення пенсії, передбачений абзацом другим цієї частини, може бути збільшений, але не повинен перевищувати 100 відсотків показника зростання середньої заробітної плати (доходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески, за три календарні роки, що передують року, в якому проводиться збільшення, порівняно з трьома календарними роками, що передували року, який є попереднім щодо року, в якому проводиться збільшення.
Розмір, дата та порядок такого збільшення визначаються у межах бюджету Пенсійного фонду за рішенням Кабінету Міністрів України з урахуванням мінімального розміру збільшення, визначеного абзацом другим цієї частини.
3. Тимчасово, у період з 1 квітня 2015 року по 31 грудня 2015 року, у разі збільшення розміру прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом, підвищується розмір пенсії, обчислений відповідно до статті 28 цього Закону. Перерахунок пенсії проводиться з дня встановлення нового розміру прожиткового мінімуму.
З 1 січня 2016 року у разі збільшення розміру прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом, а також у разі збільшення розміру мінімальної заробітної плати, визначеної законом про Державний бюджет України на відповідний рік, підвищується розмір пенсії, обчислений відповідно до статті 28 цього Закону (крім пенсіонерів, які працюють (провадять діяльність, пов’язану з отриманням доходу, що є базою нарахування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування). Перерахунок пенсії проводиться з дня встановлення нового розміру прожиткового мінімуму/мінімальної заробітної плати. Пенсіонерам, які працюють (провадять діяльність, пов’язану з отриманням доходу, що є базою нарахування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування), після звільнення з роботи або припинення такої діяльності пенсія перераховується з урахуванням прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність/мінімальної заробітної плати, визначених законом на дату звільнення з роботи або припинення такої діяльності.
{Абзац другий частини третьої статті 42 в редакції Закону № 2148-VIII від 03.10.2017}
4. У разі якщо застрахована особа після призначення пенсії продовжувала працювати, перерахунок пенсії проводиться з урахуванням не менш як 24 місяців страхового стажу після призначення (попереднього перерахунку) пенсії незалежно від перерв у роботі. Перерахунок пенсії проводиться із заробітної плати (доходу), з якої обчислена пенсія.
За бажанням пенсіонера перерахунок пенсії проводиться із заробітної плати за періоди страхового стажу, зазначені в частині першій статті 40 цього Закону, із застосуванням показника середньої заробітної плати (доходу), який враховувався під час призначення (попереднього перерахунку) пенсії.
У разі якщо застрахована особа після призначення (перерахунку) пенсії має менш як 24 місяці страхового стажу, перерахунок пенсії проводиться не раніше ніж через два роки після призначення (попереднього перерахунку) з урахуванням страхового стажу після її призначення (попереднього перерахунку) та заробітної плати, з якої призначено (попередньо перераховано) пенсію.
Якщо пенсіонер, який продовжував працювати, набув стажу, достатнього для обчислення пенсії відповідно до частини першої статті 28 цього Закону, за його заявою проводиться відповідний перерахунок пенсії незалежно від того, скільки часу минуло після призначення (попереднього перерахунку) пенсії, з урахуванням заробітної плати, з якої призначено (попередньо перераховано) пенсію.
Органи Пенсійного фонду щороку з 1 квітня без додаткового звернення особи проводять перерахунок пенсії тим особам, які на 1 березня року, в якому здійснюється перерахунок, набули право на проведення перерахунку, передбаченого абзацами першим — третім цієї частини, на найбільш вигідних умовах. Порядок такого перерахунку пенсії встановлюється правлінням Пенсійного фонду за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері соціального захисту населення.
{Частину четверту статті 42 доповнено новим абзацом згідно із Законом № 2148-VIII від 03.10.2017}
Обчислення страхового стажу, який дає право на перерахунок пенсії відповідно до цієї статті, здійснюється не раніше дня, що настає за днем, по який обчислено страховий стаж під час призначення (попереднього перерахунку) пенсії.
Дія цієї частини не поширюється на пенсіонерів, яким призначено пенсію за вислугу років на умовах, передбачених Законом України «Про пенсійне забезпечення», та які не досягли віку, встановленого статтею 26 цього Закону.
{Частина четверта статті 42 в редакції Закону № 107-VI від 28.12.2007 — зміну визнано неконституційною згідно з Рішенням Конституційного Суду № 10-рп/2008 від 22.05.2008; в редакції Закону № 3668-VI від 08.07.2011}
{Установити, що у 2007 році перерахунок пенсії відповідно до частини четвертої статті 42 провадиться з урахуванням не менше ніж 24 місяців страхового стажу після призначення (попереднього перерахунку) пенсії згідно із Законом № 489-V від 19.12.2006}
{Щодо дії частини четвертої статті 42 додатково див. Закон № 489-V від 19.12.2006}
При скороченні чисельності чи штату працівників у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається:
1) сімейним — при наявності двох і більше утриманців;
2) особам, в сім’ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком;
3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації;
4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва;
5) учасникам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»;
6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій;
7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання;
8) особам з числа депортованих з України, протягом п’яти років, з часу повернення на постійне місце проживання до України;
9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, — протягом двох років з дня звільнення їх зі служби.
Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.
Коментар:
1. При звільненні за п. 1 ст. 40 КЗпП діють переваги на залишення на роботі, що встановлені ст. 42 КЗпП. До коло працівників, серед яких визначаються особи, які мають переважне право на залишення на роботі, і працівники, які не мають таких переваг, а тому підлягають звільненню, входять всі працівники, що займають таку ж посаду і виконують таку ж роботу на підприємстві, а не тільки тих, хто працює в структурному підрозділі, в якому виконував роботу чи обіймав посаду працівник, який підлягає звільненню (Застосування судами цивільного і цивільно-процесуального законодавства. — К.: Ін Юре, 2002. — С. 153 — 154).
2. У першу чергу перевага на залишення на роботі надається особам, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці. Судова практика не допускає можливості проведення експертизи з метою визначення працівників з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. Тому учасники трудового спору вправі подавати будь-які допустимі Цивільним процесуальним кодексом докази, що підтверджують факт наявності у працівника, який звільняється, більш високої чи більш низької кваліфікації і продуктивності праці. Такими доказами можуть бути документи та інші відомості про освіту і присвоєння кваліфікаційних розрядів (класів, категорій, рангів), про підвищення кваліфікації, про навчання без відриву від виробництва, про винаходи і раціоналізаторські пропозиції, авторами яких є відповідні працівники, про тимчасове виконання обов’язків більш кваліфікованих працівників, про досвід трудової діяльності, про виконання норм виробітку (продуктивність праці), про розширення зони обслуговування, про збільшення обсягу виконуваної роботи, про суміщення професій тощо. Верховний Суд України однією з істотних ознак більш високої продуктивності праці визнає дисциплінованість працівника. Тому Верховний Суд вважає за необхідне при застосуванні положень ст. 42 КЗпП щодо переважного права на залишення на роботі враховувати наявність дисциплінарного стягнення (Застосування судами цивільного і цивільно-процесуального законодавства. — К.: Ін Юре, 2002. — С. 153).
Продуктивність праці і кваліфікація працівника повинні оцінюватися окремо, але в кінцевому підсумку суд при розгляді трудового спору повинен визначити працівників, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці за сукупністю цих двох показників. При відсутності різниці у кваліфікації і продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені в частині другій ст. 42 КЗпП.
3. При визначенні категорій працівників, які мають переважне право на залишення на роботі, належить враховувати, що черговість їх перелічення, яка дається в частині другій коментованої статті, юридичного значення не має. Інакше кажучи, працівникові, зазначеному в одному з перших пунктів частини другої ст. 42 КЗпП, не може бути надана перевага на залишення на роботі перед працівником, що належить до категорії, зазначеної в одному з останніх пунктів, тільки через черговість відповідних категорій працівників у переліку. Протилежний висновок виходив би за межі поняття тлумачення правових норм і означав би, що особа, яка тлумачить правову норму, узяла на себе функції правотворчого органу. Водночас, якщо працівник користується переважним правом на залишення на роботі на підставі трьох пунктів частини другої ст. 42 КЗпП, то він, на нашу думку, може бути визнаний таким, що має переважне право на залишення на роботі перед працівником, що користується таким правом за двома чи одним пунктом, хоча тут також можливі винятки. Можливе, на наш погляд, надання також переваг у межах категорії працівників, зазначених у тому самому пункті частини другої ст. 42 КЗпП. Так, особі, яка має п’ять утриманців, повинна бути надана перевага на залишення на роботі перед працівником, який має трьох утриманців.
4. При визначенні кола працівників, які мають переважне право на залишення на роботі за критерієм наявності двох і більше утриманців, необхідно враховувати таке. Чоловік, у якого двоє і більше дітей, повинен вважатися таким, що має двох утриманців, хоча він і проживає разом з працездатною дружиною, і на кожного з подружжя, таким чином, припадає лише по одному утриманцю (якщо їх поділити). Те ж саме стосується і жінок.
До категорії утриманців належать особи, для яких заробіток працівника, щодо якого ставиться питання про наявність переважного права на залишення на роботі, є основним джерелом існування. При цьому ст. 42 КЗпП говорить про утриманців, не надаючи значення тим обставинам, чи мають утриманці право за законом на одержання утримання від працівника.
5. П. 2 частини другої ст. 42 КЗпП визнає переважне право на залишення на роботі за особами, у сім’ї яких немає інших працівників із самостійним заробітком. Оскільки мова йде про сім’ї, перевага не повинна визнаватися за особами, які проживають одиноко, без сім’ї.
Наявність у сім’ї інших осіб з самостійним джерелом доходів, які не належать до категорії заробітку (наприклад, пенсіонерів), при буквальному і формальному тлумаченні п. 2 частини другої ст. 42 КЗпП не позбавляє працівника переваги на залишення на роботі, тому що в цьому випадку в сім’ї все одно відсутні інші працівники з самостійним заробітком. Тільки методом історичного тлумачення п. 2 ст. 42 КЗпП можна визнати такими, що не мають переважного права на залишення на роботі при звільненні за п. 1 ст. 40 КЗпП працівників, у сім’ї яких інші члени є підприємцями, які мають доходи від підприємницької діяльності. Дійсно, при встановленні цієї переваги на залишення на роботі в 1971 році при прийнятті чинного нині Кодексу законів про працю такого соціального шару як підприємці в країні не було. Зараз вони з’явилися. І надавати переваги на залишення на роботі працівникам, у сім’ї яких немає інших працівників із самостійним заробітком, але є підприємці, які мають доходи, суперечило б змісту п. 2 ст. 42 КЗпП.
6. П. 3 частини другої ст. 42 КЗпП надає переважне право на залишення на роботі працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації. Юридичне значення тут надається не тому безперервному стажу роботи, що до останнього часу був критерієм диференціації розміру допомоги по соціальному страхуванню, а безперервний стаж на даному підприємстві. Закон не розкриває поняття тривалості, але навряд чи можливо визнати тривалим стаж роботи менше п’яти років, хоча, на наш погляд, ці питання можуть бути вирішені в локальних актах самого підприємства, наприклад, у колективному договорі.
7. Коло осіб, які належать до категорії учасників бойових дій, інвалідів війни та осіб, на яких поширюється чинність Закону «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», визначається цим Законом. Особи, які належать до учасників бойових дій, зазначені в ст. 6 названого Закону. Особи, які належать до інвалідів війни, зазначені в ст. 7 того ж Закону. Цей Закон поширюється на учасників війни (військовослужбовців, які у період війни проходили службу у Збройних Силах СРСР, працівників тилу тощо), які визначаються у ст. 8 і 9 названого Закону, а також на осіб, перелічених у ст. 10 названого Закону.
8. Надаючи перевагу на залишення на роботі авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій, п. 6 частини другої ст. 42 КЗпП не ставить право на перевагу в залежність від таких факторів як використання на підприємстві винаходу, корисної моделі, промислового зразка, раціоналізаторської пропозиції, одержання винагороди за використання перелічених об’єктів промислової власності, придбання прав автора в період роботи на даному підприємстві чи до цього тощо. Оскільки право авторства не погашається часом, право на розглянуту перевагу не залежить також від часу, коли працівник набув статусу автора.
9. Визнаючи за працівниками, які дістали на даному підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання, право на переважне залишення на роботі, закон не ставить це право в залежність від ступеня втрати працівником професійної працездатності, від наявності вини власника або працівника. Закон визнає, що юридичним фактом, який породжує перевагу, є одержання на цьому підприємстві трудового каліцтва або професійного захворювання. Виникнення такого права (переваги) більше ніяк не обумовлюється. В той же час не можна визнати право на переважне залишення на роботі за тими працівниками, які в подальшому були визнані повністю працездатними.
10. Особи з числа депортованих з України мають переважне право на залишення на роботі на протязі п’яти років з моменту повернення на постійне проживання до України.
11. Працівники з числа колишніх військовослужбовців строкової служби та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, мають переважне право на залишення на роботі протягом двох років з дня звільнення зі служби. Внесення цього правила до коментованої статті хоча і переслідувало благу мету, все-таки лише поставило під сумнів права, що одержують названі працівники на підставі ст. 197 КЗпП (див. коментар) і ст. 5 Закону «Про зайнятість населення». Виходить, що у випадках, коли ці особи працевлаштовувалися самостійно, вони визнаються такими, що можуть звільнятися за п. 1 ст. 40 КЗпП з додержанням правил про переваги, встановлених ст. 42 КЗпП.
Працівники з числа колишніх військовослужбовців строкової служби та особи, які проходили альтернативну (невійськову) службу, відповідно до ст. 5 Закону «Про зайнятість населення» працевлаштовуються як такі, що потребують соціального захисту. Ліквідація заброньованих робочих місць може здійснюватися роботодавцем тільки за погодженням з органом, що прийняв рішення про бронювання (п. 13 Положення про порядок бронювання на підприємствах, в організаціях, установах робочих місць для працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту). Тому звільнення названих осіб протягом названого строку неможливе, навіть якщо вони мають менш високу продуктивність праці, ніж інші працівники.
12. Наведений перелік осіб, які мають переваги на залишення на роботі при звільненні за п. 1 ст. 40 КЗпП, не є вичерпним. Допускається можливість встановлення законодавством таких переваг й іншим категоріям працівників. Зокрема, така перевага надається особам, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною, Героям Соціалістичної Праці та повним кавалерам ордена Трудової Слави (п. 20 ст. 9 Закону «Про основні засади захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні»), Героям Радянського Союзу і повним кавалерам ордена Слави, а також особам, нагородженим чотирма і більше медалями «За відвагу» (ст. 11 Закону «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»), громадянам, віднесеним до 1 — 4 категорії потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи (п. 7 ст. 20, ст. 21, 22, 23 Закону «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»), ветеранам військової служби (п. 14 ст. 6 Закону «Про статус ветеранів військової служби і ветеранів органів внутрішніх справ та їх соціальний захист»). Ветерани військової служби мають переважне право на залишення на тій роботі, на яку вони були зараховані відразу після звільнення з військової служби.
Сторінки матеріалу:
- Стаття 42. Підозрюваний, обвинувачений
- Сторінка 2
- Сторінка 3
- Сторінка 4
- Сторінка 5
- Сторінка 6
1. Підозрюваним є особа, якій у порядку, передбаченому статтями 276-279 цього Кодексу, повідомлено про підозру, або особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення.
2. Обвинуваченим (підсудним) є особа, обвинувальний акт щодо якої переданий до суду у порядку, передбаченому статтею 291 цього Кодексу.
3. Підозрюваний, обвинувачений мас право:
1) знати, у вчиненні якого кримінального правопорушення його підозрюють, обвинувачують;
2) бути чітко і своєчасно повідомленим про свої права, передбачені цим Кодексом, а також отримати їх роз’яснення;
3) на першу вимогу мати захисника і побачення з ним до першого допиту з дотриманням умов, що забезпечують конфіденційність спілкування, а також після першого допиту — мати такі побачення без обмеження їх кількості й тривалості; на участь захисника у проведенні допиту та інших процесуальних дій; на відмову від захисника в будь-який момент кримінального провадження; на отримання правової допомоги захисника за рахунок держави у випадках, передбачених цим Кодексом та/або законом, що регулює надання безоплатної правової допомоги, в тому числі у зв’язку з відсутністю коштів на її оплату;
4) не говорити нічого з приводу підозри проти нього, обвинувачення або у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання;
5) давати пояснення, показання з приводу підозри, обвинувачення чи в будь-який момент відмовитися їх давати;
6) вимагати перевірки обгрунтованості затримання;
7) у разі затримання або застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою — на негайне повідомлення членів сім’ї, близьких родичів чи інших осіб про затримання і місце свого перебування згідно з положеннями статті 213 цього Кодексу;
8) збирати і подавати слідчому, прокурору, слідчому судді докази;
9) брати участь у проведенні процесуальних дій;
10) під час проведення процесуальних дій ставити запитання, подавати свої зауваження та заперечення щодо порядку проведення дій, які заносяться до протоколу;
11) застосовувати з додержанням вимої цього Кодексу технічні засоби при проведенні процесуальних дій, в яких він бере участь. Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд мають право заборонити застосовування технічних засобів при проведенні окремої процесуальної дії чи на певній стадії кримінального провадження з метою нерозголошення відомостей, які містять таємницю, що охороняється законом, чи стосуються інтимного життя особи, про що виноситься вмотивована постанова (ухвала);
12) заявляти клопотання про проведення процесуальних дій, про забезпечення безпеки щодо себе, членів своєї сім’ї, близьких родичів, майна, житла тощо;
13) заявляти відводи;
14) ознайомлюватися з матеріалами досудового розслідування в порядку, передбаченому статтею 221 цього Кодексу, та вимагати відкриття матеріалів згідно зі статтею 290 цього Кодексу;
15) одержувати копії процесуальних документів та письмові повідомлення;
16) оскаржувати рішення, дії та бездіяльність слідчого, прокурора, слідчого судді в порядку, передбаченому цим Кодексом;
17) вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, в порядку, визначеному законом, а також відновлення репутації, якщо підозра, обвинувачення не підтвердилися;
18) користуватися рідною мовою, отримувати копії процесуальних документів рідною або іншою мовою, якою він володіє, та в разі необхідності користуватися послугами перекладача за рахунок держави.
4. Обвинувачений також має право:
1) брати участь під час судового розгляду у допиті свідків обвинувачення або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;
2) збирати і подавати суду докази;
3) висловлювати в судовому засіданні свою думку щодо клопотань інших учасників судового провадження;
4) виступати в судових дебатах;
5) ознайомлюватися з журналом судового засідання та технічним записом судового процесу, які йому зобов’язані надати уповноважені працівники суду, і подавати щодо них свої зауваження;
6) оскаржувати в установленому цим Кодексом порядку судові рішення та ініціювати їх перегляд, знати про подані на них апеляційні та касаційні скарги, заяви про їх перегляд, подавати на них заперечення.
5. Підозрюваний, обвинувачений мають також інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом.
6. Підозрюваний, обвинувачений, який є іноземцем і тримається під вартою, має право на зустріч з представником дипломатичної чи консульської установи своєї держави, яку йому зобов’язана забезпечити адміністрація місця ув’язнення.
7. Підозрюваний, обвинувачений зобов’язаний:
1) прибути за викликом до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, а в разі неможливості прибути за викликом у призначений строк — заздалегідь повідомити про це зазначених осіб;
2) виконувати обов’язки, покладені на нього рішенням про застосування заходів забезпечення кримінального провадження;
3) підкорятися законним вимогам та розпорядженням слідчого, прокурора, слідчого судді, суду.
8. Підозрюваному, обвинуваченому вручається пам’ятка про його процесуальні права та обов’язки одночасно з їх повідомленням особою, яка здійснює таке повідомлення.
1. Згідно з п. 19 ч. 1 ст. З КПК стороною кримінального провадження з боку захисту є: підозрюваний, обвинувачений (підсудний), засуджений, виправданий, особа, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, їхні захисники та законні представники.
2. За змістом ч. 1 ст. 42 КПК підозрюваним як учасником кримінального судочинства особа стає в одному з двох випадків: 1) коли їй у порядку, встановленому ст.ст. 276-279 КПК, повідомлено про підозру; 2) коли особу затримано за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення.
3. Аналіз змісту ст.ст. 42, 276-279, 208-211 КПК щодо підозрюваного, підстав та порядку затримання підозрюваного, підстав та порядку повідомлення особі про підозру дає підстави для висновку про те, що підозрюваний — це особа, якій прокурором або слідчим за погодженням з прокурором повідомлено про підозру, тобто складено письмове повідомлення про підозру із зазначенням особи підозрюваного, змісту підозри, обставин вчинення кримінального правопорушення і його кваліфікації за законом України про кримінальну відповідальність (див. ст. 277 КПК), і це повідомлення вручено цій особі з роз’ясненням його суті та процесуальних прав підозрюваного. Дата та час повідомлення про підозру, правова кваліфікація кримінального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється особа, із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність невідкладно вносяться слідчим, прокурором до Єдиного реєстру досудових розслідувань (див. ст. 278 КПК). Ці дані в Єдиному
реєстрі засвідчують, яка особа і коли саме стала у конкретному кримінальному провадженні підозрюваним як учасником кримінального провадження.
4. Особа, якій повідомлено про підозру, може перебувати у становищі підозрюваного аж до закінчення досудового розслідування, коли прокурор, згідно з ч. 2 ст. 183 КПК, у найкоротший строк після повідомлення особі про підозру здійснює одну з таких дій: 1) закриває кримінальне провадження; 2) звертається до суду з клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності; 3) звертається до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру.
5. Стаття 276 КПК вимагає обов’язкового повідомлення про підозру в трьох випадках: 1) затримання особи на місці вчинення кримінального правопорушення чи безпосередньо після його вчинення; 2) обрання до особи одного із передбачених КПК запобіжних заходів; 3) наявності достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення.
6. За загальним правилом затримання особи, яке згідно з ч. 2 ст. 176 КПК є тимчасовим запобіжним заходом, застосовується за клопотанням слідчого, погодженим з прокурором, або ж за клопотанням прокурора ухвалою слідчого судді. Підставою ж для застосування запобіжного заходу є, зокрема, наявність обгрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення. Тому складання прокурором чи слідчим за погодженням з прокурором обгрунтованого письмового повідомлення про підозру за наявності ухвали судді про затримання особи за підозрою у вчиненні злочину чи про застосування іншого запобіжного заходу до особи, яка підозрюється у вчиненні злочину (див. п. 2 ч. 1 ст. 276 КПК), не є проблематичним, оскільки перевірка підстав для підозри вже пройшла судову процедуру.
Проте закон передбачає затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, і без ухвали слідчого судді -г уповноваженою службовою особою в одному з двох випадків: 1) якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення; 2) якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі або на місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин (ч. 1
ст. 208 КПК).
У зв’язку з цим формулювання закону (ч. 1 ст. 42 КПК) про те, що підозрюваним є не лише особа, якій в порядку, передбаченому ст.ст. 276-279 КПК, повідомлено про підозру, а й особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, засвідчує намагання законодавця забезпечити право на захист цієї затриманої особи до винесення ухвали слідчого судді про затримання чи обрання іншого запобіжного заходу до такої особи, до офіційного письмового повідомлення її про підозру. Тому згідно з ч. 4 ст. 208 КПК уповноважена службова особа, що здійснювала затримання особи, повинна негайно повідомити затриманому зрозумілою для нього мовою підстави затримання та у вчиненні якого злочину він підозрюється, а також роз’яснити право мати захисника, отримувати медичну допомогу, давати пояснення, показання або не
ЛИЧНОСТЬ И ПРЕСТУПНОСТЬ
УДК 343.988
Виктимология 4(10) / 2016, с. 7-11
Пустовая И. Н.
ПОНЯТИЕ ПОТЕРПЕВШЕГО
В УГОЛОВНОМ
СУДОПРОИЗВОДСТВЕ РОССИИ
В статье рассматривается понятие «потерпевший» в уголовном процессе. Приводится соотношение данного понятия с понятием «жертва преступления». Определяется момент наделения лица процессуальным статусом потерпевшего в уголовном судопроизводстве России.
Ключевые слова: участники уголовного судопроизводства, жертва преступления, заявитель, потерпевший, частный обвинитель.
Преступность в России носит скачкообразный характер. Начиная с 1989 года, количество зарегистрированных преступлений увеличивается с 1619,2 тыс. до 3001,7 тыс. в 1999 году. Наибольший пик преступности наблюдался в 2006 году — 3855,4 тыс. преступлений . В 2015 году эти показатели снизились до 2352,1 тыс. преступлений. За 2015 год в результате преступных посягательств погибло 32,9 тыс. человек, 48,8 тыс. причинен тяжкий вред здоровью. Почти половину всех зарегистрированных преступлений (46,0%) составляют хищения чужого имущества, совершенные путем: кражи — 996,5 тыс., грабежа — 71,1 тыс., разбоя — 13,4 тыс.
Каждая четвёртая кража (25,1%), каждый двадцать второй грабеж (4,6%), и каждое тринадцатое разбойное нападение (7,9%) были сопряжены с незаконным проникновением в жилище, помещение или иное хранилище. Каждое тридцать второе зарегистрированное преступление — квартирная кража1. Приведенные статистические данные свидетельствуют о лицах, в отношении
1 Краткая характеристика состояния преступности в Российской Федерации, в том числе в Крымском федеральном округе, январь-декабрь 2015 г.// официальный сайт МВД РФ — URL: http://мвд.рф/Deljatelnost/statistics (дата обращения 26. 09. 2016).
которых были совершены преступные посягательства — жертвах преступных действий.
В международных документах эти лица являются жертвами преступных действий. Понятие «жертва преступления» трактуется в широком смысле и содержится в «Декларации основных принципов правосудия для жертв преступлений и злоупотребления властью», принятой резолюцией 40/34 Генеральной Ассамблеи от 29 ноября 1985 года. В первом пункте декларации отмечено, что «под термином «жертвы» понимаются лица, которым индивидуально или коллективно был причинен вред, включая телесные повреждения или моральный ущерб, эмоциональные страдания, материальный ущерб или существенное ущемление их основных прав в результате действия или бездействия, нарушающего действующие национальные уголовные законы государств-членов, включая законы, запрещающие преступное злоупотребление властью». В понятие «жертва преступления» включаются близкие родственники или иждивенцы непосредственной жертвы, а также лица, которым был причинен ущерб при попытке оказать помощь жертвам, находящимся в бедственном положении. Соответствующие понятие применимо «ко всем лицам без каких-либо различий, не-
зависимо от расы, цвета кожи, пола, возраста, языка, вероисповедания, национальности, политических или иных взглядов, культурных убеждений или практики, имущественного, сословного или семейного положения, этнического или социального происхождения и нетрудоспособности». Лицо рассматривается как жертва «независимо от того, был ли установлен, арестован, передан суду или осужден правонарушитель, а также независимо от родственных отношений между правонарушителем и жертвой» .
В Российской юридической энциклопедии под «жертвой преступления» понимается физическое или юридической лицо, подвергшееся преступному посягательству . В нормативных документах России отсутствует понятие «жертва преступления», речь идет не о жертве, а о заявителе или потерпевшем. Но, тем не менее, о жертве преступления есть некоторые упоминания в нормативных актах, например в Федеральном законе от 20.08.2004 г. № 119 -ФЗ «О государственной защите потерпевших, свидетелей и других лиц, содействующих уголовному судопроизводству» в п. 2 отмечается, что меры государственной защиты могут быть «применены до возбуждения уголовного дела в отношении заявителя, очевидца или жертвы преступления…» .
В отечественной юридической литературе статус лица, в отношении которого совершены преступные действия, зависит от времени появления этого лица в уголовном судопроизводстве.
В нормативных документах в области уголовного судопроизводства России такие лица могут именоваться как «заявитель», так и «потерпевший».
В уголовном и уголовно-процессуальном законе, а также иных нормативных актах лицо, представившее информацию о преступном посягательстве, именуется заявителем. В соответствующих нормативных документах не дается понятия «заявитель». В толковом словаре русского языка заявитель это «тот, кто подает заявление» . О заявителе встречаются сведения в Уголовном кодексе Российской Федерации (далее УК РФ), Уголовно-процессуальном кодексе Российской Федерации (далее УПК РФ), Федеральном законе «О государственной защите потерпевших, свидетелей и других
лиц, содействующих уголовному судопроизводству» , приказе МВД России от 29.08.2014 № 736 «Об утверждении Инструкции о порядке приема, регистрации и разрешения в территориальных органах Министерства внутренних дел Российской Федерации заявлений и сообщений о преступлениях, об административных правонарушениях, о происшествиях» и других нормативных актах. В УПК РФ процессуальное положение заявителя закреплено небольшим перечнем прав: правом подачи заявления, обязанностью несения уголовной ответственности за заведомо ложный донос в соответствии со ст. 306 УК РФ (ст. 141 УПК РФ), получения уведомления о принятом решении, и правом обжалования этого решения (ст. 145 УПК РФ).
Потерпевший в уголовном судопроизводстве появляется только после принятия решения о возбуждении уголовного дела и им может быть как физическое так и юридическое лицо.
Физическим лицом является: гражданин Российской Федерации, иностранный подданный, лицо без гражданства.
Основанием для признания физического лица потерпевшим является сведения о причинении ему непосредственно преступлением физического, имущественного или морального вреда. Не имеет значения, причинены ли этому лицу все виды вреда в совокупности либо какой-то отдельно.
Физическое лицо может быть признано потерпевшим независимо от степени дееспособности, определяемой возрастом, физическим или психическим состоянием.
По уголовным делам о преступлениях, последствием которых явилась смерть лица, права потерпевшего переходят к одному из его близких родственников и (или) близких лиц (ч. 8 ст. 42 УПК РФ).
Близкими родственниками в соответствии с УПК РФ являются: супруг, супруга, родители, дети, усыновители, усыновленные, родные братья и родные сестры, дедушка, бабушка, внуки. (п. 4 ст. 5 УПК РФ). Представляется, что права потерпевшего, переходят к ним с учетом достигнутой между ними договоренности. Если же такая договоренность не достигнута, то следователь определяют потерпевшего самостоятельно . Если на праве потерпевшего настаивают несколько лиц из числа близких род-
ственников погибшего, то они также могут быть признанны потерпевшими. Аналогичную точку зрения высказывают профессора А. П. Гуляев и О. А. Зайцев .
Если близкие родственники отсутствуют или они не могут принять участие в уголовном судопроизводстве, то право потерпевшего переходят к одному из родственников, а если их нет, то к близким лицам, которыми являются иные лица, состоящие в свойстве с потерпевшим, а также лица, жизнь, здоровье и благополучие которых дороги потерпевшему, в силу сложившихся личных отношений (п. 4 ст. 5 , п. 8 ст. 42 УПК РФ).
В качестве потерпевшего, кроме физического лица, законодатель определяет и юридическое лицо, которому непосредственно преступлением причинен вред имуществу или деловой репутации, при этом не имеет значения, причинен ли вред в совокупности либо отдельно.
В силу статьи 48 Гражданского кодекса Российской Федерации (далее ГК РФ) юридическим лицом признается организация, которая имеет обособленное имущество и отвечает им по своим обязательствам, может от своего имени приобретать и осуществлять гражданские права и нести гражданские обязанности, быть истцом и ответчиком в суде. К юридическим лицам, на имущество которых их учредители имеют вещные права, относятся государственные и муниципальные унитарные предприятия, а также учреждения. К юридическим лицам также относятся корпоративные организации, если их участники имеют корпоративные права.
Любое юридическое лицо подлежит обязательной государственной регистрации в органах юстиции с занесением в единый государственный реестр юридических лиц, ознакомиться с которым имеет право и возможность любое лицо. Дата регистрации и внесения в государственный реестр определяет момент создания юридического лица и появления у него прав и обязанностей, в том числе (потенциально) уголовно-процессуальных (ст. 51 ГК РФ).
iНе можете найти то, что вам нужно? Попробуйте сервис подбора литературы.
Основанием для признания юридического лица потерпевшим является факт причинения преступлением вреда его имуществу и деловой репутации.
В случае признания потерпевшим юридического лица его права осуществляет представитель (ч. 9 ст. 42 УПК РФ), которым может выступать руководитель юридического лица или иное лицо, представляющее его интересы.
Для принятия решения о признании лица потерпевшим при производстве по уголовному делу необходимо наличие фактических оснований. Таковыми являются: наличие в уголовном деле доказательств, указывающих на причинение вреда непосредственно преступлением .
Потерпевший появляется на стадии предварительного расследования в ходе производства по уголовному делу, с момента вынесения следователем постановления о признании потерпевшим (ч. 1 ст. 42 УПК РФ). Закон не связывает признание потерпевшего с желанием или с согласием лица, понесшего вред от преступления.
Физическое или юридическое лицо признается потерпевшим независимо от того, было ли установлено лицо, совершившее преступление, задержано ли оно либо избрана ли ему мера пресечения в виде содержания под стражей, а также независимо от родственных отношений между потерпевшим и лицом, совершившим преступление.
Признание потерпевшим может иметь место как по заявлению физического или юридического лица, так и по инициативе должностного лица, в производстве которого находится уголовное дело.
Процессуально-правовое решение о признании физического или юридического лица потерпевшим должно быть принято сразу же, как только будут обнаружены фактические данные, указывающие на то, что в отношении лица совершено преступное деяние (действие или бездействие), предусмотренное уголовным законом, но не ранее момента возбуждения уголовного дела.
Полагаем, что признать лицо потерпевшим необходимо как можно быстрее. Необоснованное промедление с признанием физического или юридического лица потерпевшим лишает его возможности быть активным участником уголовного судопроизводства .
В связи с этим неоднократно высказывались мнения ученых о необходимо-
сти признания лица потерпевшим сразу же после принятия решения о возбуждении уголовного дела . Но только в 2013 году оно нашло свое отражение в уголовно-процессуальном законе, предусматривающим принятия решения о признании лица потерпевшим «незамедлительно с момента возбуждения уголовного дела.»2.
Потерпевший вступает в уголовный процесс с момента вынесения постановления, наделяющего его соответствующим статусом — потерпевшего. С этого момента ему разъясняются процессуальные права, предусмотренные п.п. 1-22 ч. 2 ст. 42 и рядом других статей УПК РФ, которыми он имеет право пользоваться и быть полноправным участником уголовного процесса. Отметим, что его права значительно шире прав заявителя. Потерпевший представляет сторону обвинения и вправе поддерживать обвинение, которое выдвигается следователем, в целях защиты свои интересов.
Решение о признании потерпевшим индивидуально — постановление о признании потерпевшим выносится в отношении каждого потерпевшего независимо от их количества в уголовном деле .
2 О внесении изменений в отдельные законодательные акты Российской Федерации в целях совершенствования прав потерпевших в уголовном судопроизводстве: федер. закон от 28.12.2013 № 432-Ф3 Официальный сайт компании «КонсультантПлюс» — URL: http://www. consultant.ru/
Необходимо отметить, что при совершении преступлений частного характера, предусмотренных ч. 1 ст. 115 УК РФ («Умышленное причинение вреда здоровью»), ч. 1 ст. 116 УК РФ («Побои»), ч.1 ст. 128.1 (Клевета), в уголовном судопроизводстве потерпевший наделяется статусом частного обвинителя (ст. 43 УПК РФ). Частный обвинитель это тот же потерпевший, и ему разъясняются права, предусмотренные ст. 42 УПК РФ. Однако его полномочия в суде расширены, так как он наделен правом лично выдвигать обвинение в суде, отстаивая свои интересы.
Таким образом, можно отметить, что лицо, в отношении которого совершено преступление, в уголовном процессе России может иметь несколько статусов: «заявитель», «потерпевший», «частный обвинитель» и они более конкретизированы, чем «жертва преступления» . Потерпевшим в уголовном процессе России может выступать как физическое, так и юридическое лицо. Кроме того, появление потерпевшего связано не только с моментом возбуждения уголовного дела, но и моментом вынесения соответствующего процессуального документа — постановления о признании лица потерпевшим, которое при производстве по уголовному делу предоставляет ему право быть активным участником уголовного процесса и защищать свои права и интересы и представлять сторону обвинения.
ПРИМЕЧАНИЯ
1. Статистика преступности в России // официальный сайт Русский эксперт — URL: http://ruxpert.ru (дата обращения 26. 09. 2016).
2. Декларация основных принципов правосудия для жертв преступлений и злоупотребления властью. Официальный сайт ООН
URL: http://www.un.org/ru/documents/decl_conv/declarations/power.shtml (дата обращения 29. 09. 2016).
3. Российская юридическая энциклопедия. — М.: Издательский Дом ИНФРА — М., 1999. — Х, 1110 с.
5. Толковый словарь русского языка — М.:Азбуковник, 1999. — 944 с.
6. Об утверждении Инструкции о порядке приема, регистрации и разрешения в территориальных органах Министерства внутренних дел Российской Федерации заявлений и сообщений о преступлениях, об административных правонарушениях, о происшествиях: приказ МВД России от 29.08.2014 № 736 Официальный сайт компании «КонсультантПлюс» — URL: http://www.consultant.ru/
7. Комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу РФ / под ред. А. В. Смирнова. — СПб.: Питер, 2003. — 1008 с.
8. Комментарий к Уголовно-процессуальному кодексу РФ / под общ. ред.В. В. Мозя-кова. — М.: Издательство «Экзамен XXI», 2002.— 864 с.
9. Рыжаков А. П. Уголовный процесс : учеб. для вузов. — М., Издательство «ПРИОР». 1999. — 592 с.
10. Казаков А. И. Процессуальные действия по защите прав потерпевшего // Бюллетень Уральского отделения международной ассоциации содействия правосудию. Екатеринбург. — 2009. — № 1. — С. 32-33;
11. Корнеева А. Н. Проблема определения понятия «потерпевший» в науке российского уголовного процесса // Закон и право. — 2009. — № 8. — С. 57-36;
12. Желудков М. Особенности уголовно-процессуальной деятельности потерпевших в досудебном производстве по уголовному делу // Уголовное право. — 2008. — № 1. — С. 94-97.
13. Сергеев В.И. Образцы процессуальных документов по новому УПК РФ. Комментарий УПК РФ — М.: Приор-издат, 2002. — 933 с.
iНе можете найти то, что вам нужно? Попробуйте сервис подбора литературы.
14. Майоров А.В. Правовые основы защиты жертв преступности в России // Виктимо-логия. — 2016. — № 2. — С. 16-21.
15. Майоров А. В. Виктимологические особенности потерпевших в уголовном законодательстве Российской Федерации // Виктимология. — 2015. — № 2. — С. 7-11.
16. Майоров А.В. О понятии «пострадавший» в уголовном праве // Виктимология. — 2015. — № 2. — С. 7-11.
17. Ахмедшина Н.В. О потерпевших от преступлений // Виктимология. — 2015. — № 1. — С. 11-15.
ПУСТОВАЯ Ирина Николаевна, кандидат юридических наук, доцент кафедры правоохранительной деятельности и национальной безопасности Юридического института Южно-Уральского государственного университета, г. Челябинск E-mail: elfrybka@mail.ru
Pustovaya I. N.
CONCEPT OF VICTIMS IN CRIMINAL PROCEEDINGS RUSSIA